Учнівська творчість

                                                  Доля сміливих любить.

                                                                                       

  Один літературний герой Жуля Верна мріяв стати Людиною. Про це ми читали в книжках. А я насправді знаю таку Людину.

    Це – Ландарь Трохим Артемович.

    Багато він пережив, пройшов через страждання та перевірку на міцність сили духу та волі, щоб отримати таке звання – Людина. 

     1943… Німці зайшли в наше село Костянтинівку. Трохиму Артемовичу в цей страшний час було 17 років ( на 2 роки старший за мене).Дівчат та хлопців фашисти відправляли до Німеччини. Звичайно, жодна матір не хотіла, щоб її дитина потрапила до лап ворогів. І тому ховали їх, де могли.

Нашого Трохима сховано було на горищі в соломі. Вислів «Народився в сорочці» можна сміливо віднести до нашого героя. Староста декілька разів проштрикнув солому вилами, але хлопця не знайшли. Уявіть стан матері в цей час, вона ледве не посивіла. Німці питали мати, де її син. В цей час вона подумала про те, що краще б відпустила його з батьком на фронт. Він же так просився  у неї.

     Після цієї «пригоди» жінка благословила свою кровинку і залишилась одна чекати на чоловіка та сина.

      Так 1943 року Трохим Артемович вночі зі своїми друзями біжить до наших. За наказом Сталіна хлопців 1926 – 27 років народження відправляли на навчання. «Та яке то було навчання. Видали гвинтівку та патрони і навчайся », - розказує сам ветеран.

      Через два місяці він вже на собі відчув усе страхіття війни. На його очах гинули друзі. Спочатку йому було дуже страшно. Я думаю, що спрацьовував інстинкт самозбереження. Потім звик. Та хто в той час думав про цей інстинкт? Тоді і слів таких не знали, просто захищали Батьківщину. Виборювали наше майбутнє, думали про нас. Керував ними патріотизм та мужність.

       Здавна вважали, що мужність є окрасою чоловіків. В усі часи саме ця риса характеру допомагала їм перемагати ворогів, захищати слабких, кохану, дітей, батьківщину.

      Та минув час. Людський світ став високорозвиненим технічно. Люди піднялися в космос, спустилися на дно океанських глибин. Та разом із тим вони щось втратили у душі. Чоловікам нині начебто уже й не потрібно нікого й нічого завойовувати. Вони стали трішечки іншими. А шкода…

      Жорстоко перевіряла Трохима Артемовича доля на міцність,все випробовувала його. Служив він з 1943 року в Мінометному полку в Чаплинці ( 180 км. від Мелітополя). У 1945 році брав участь у визволенні Румунії та Польщі. Як радів наш народ, коли нарешті закінчилось це

жахіття – війна. Ви думаєте,що наш герой повернувся додому? Ні! Ще довгих сім років служить він на Камчатці в Артилерійській дивізії під командуванням Гнецька.

     Війна має згубні наслідки й для душі людини. Усі, хто пережив війну, починають по-іншому дивитися на світ, їхні душі назавжди залишаються зраненими болем.

      Зараз Трохиму Артемовичу вісімдесят п’ять. Він ще повний сил та енергії. Тільки скаржиться на поганий слух.

      На жаль, дуже мало залишилось ветеранів. Ми повинні їх берегти.

      Поспілкувавшись з цією надзвичайною людиною, я замислився над тим, чому сьогодні майже немає патріотів. Дуже прикро і соромно мені за моє покоління.

      Назавжди  Друга світова війна закарбувалася в пам’яті старших поколінь.

Нічим не зміряти пережиті народом страждання . Майже кожна сім’я зазнала втрат. Мільйони солдатів, сміливих і мужніх, віддали своє життя за мирне майбутнє – наш сьогоднішній день.

     Ми, кому ці солдати подарували життя, не повинні забувати таких, як

Ландарь Трохим Артемович.

     Низький Вам уклін, любі наші ветерани!

        

                                                Твір "Нескорена"

Ніч… Українська місячна ніч… Ну хто не закоханий в неї? Тихо-тихо навкруги... Тільки цвіркуни співають у траві, та пугач десь кричить, ніби скрипить стара гойдалки, на болоті жабка квакає. А від повного місяця так світло, як вдень.

         От саме в таку ніч не спалося старому козаку Назару. Не давали спокою старі рани та кашель. «Давно вже треба було кинути палити…Але люлька замінює козаку жінку. Ех…»,– подумав Назар, закашлявся та раптом схопився за серце. Так важко воно билось, ніби тримало на собі камінь.

         «І чого це так неспокійно? – важко зітхнув козак. – Ніби в країні та родині все нормально, спокійно… Довго ми виборювали мир та спокій…»

         Згадав він Січ і навіть те, як вперше її побачив. «У Христа віруєш?» – перше, що почув молодий, повний сили Назар. А як вони відбивали ляхів? А як виборювали свободу в татар? Як можна це забути? У битві з поляками він загубив сина. Його тільки тішило те, що, помираючи, Богдан сказав батькові:

– Передай матері, щоб не плакала. Загинув її син за Україну - неньку.

         Зараз він тішиться онучком Богданчиком, якого народила донька Оксанка.

         Так, знали вони, за що боролись. «Україна ніколи ні перед ким на колінах не стояла – нескорена вона», – з гордістю подумав Назар. Він подивився на повний місяць, побачив на ньому якісь дивні візерунки і згадав, що в таку ніч збирається вся нечиста. Склав Назар пальці, щоб перехреститись, але раптом його хтось схопив за руку.

– Почекай, козаче, не спіши, – щось пропищало зовсім поруч.

Як глянув козак і застиг. Перед ним стояв справжнісінький чорт. Потер очі, але картина не змінилась.

– Геть звідси, нечистий!

          – Почекай! «Нескорена», – говориш? Ха-ха-ха, – зареготав чорт.

– Не тобі про це базікати! – закричав козак і знову схопився за серце.

– Лети зі мною! Щось покажу!

І не встиг старий схопити чорта за хвіст, як вони вже відривалися від землі. Довго вони летіли. Милувався красою Назар. Під ними лежав безкраїй степ, риба бавилася з відблиском місячного сяйва в Дніпрі, могутній ліс шумів, непорушно стояли гори… «Боже, яка краса, – подумав козак. – Нескорена красуня - Україна, нескорена!»

І тут як у Шевченка:

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

– Краса яка, аж дух захоплює! – кричав козак.

– Зараз я покажу тобі «справжню» красу! Почекай! – крикнув чорт і додав швидкості. І тут вони спустилися на землю…

Те, що далі побачив Назар, було страшним сном. Бачив він Україну з іншого боку – роздавлену, збезчещену, зовсім невільну. Бачив козак неправду, багато неправди.

– За що ж ми боролись? – кричав старий, але його, крім чорта, ніхто не чув. Люди бігли у своїх справах, нічого перед собою не помічаючи. Якісь такі не усміхнені, невеселі, деякі з них навіть жорстокі. Чорт плескав у долоні, веселився та показував нові жахи.

Там лаються брати рідні, а он там син кричить на рідну матір…

– Боже, Боже, що ж це коїться? – опустив козак голову та пішов далі. Люди йшли, штовхали його, говорили про своє. Але раптом Назар зрозумів, що зовсім мало чує української мови. Він хотів крикнути: «Люди, схаменіться! Де ваша рідна мова?» Він розумів, що його не бачать та не чують. Тільки у вухах дзвеніло:

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх…

У цей час чорт просто насолоджувався. Він сидів на лавці, але вже у вигляді молодого чоловіка. Підморгував дівчатам у таких коротких спідницях, що Назар не повірив своїм очам. Вони сміялись, палили та сьорбали щось із пляшок. Здалось, що з чортом вони знайомі вже давно.

Старий відвернувся, бо несила було дивитись на це. Він побачив двох п’ятнадцятирічних хлопчиків , посміхнувся їм.

– Добрі хлоп’ята. Майбутні захисники, козаки! – подумав Назар.

 Але те, що він почув, краяло його серце.

– Слушай, на фиг эта школа? У меня есть классная игра в нэте, – сказав перший.

– Прикольная идея, – відповів другий. А третій зауважив:

– Ні, піду, я підготував доповідь з історії України «Моя Батьківщина – Україна». Хлопці зареготали:

– Та какая Украина? Что она тебе дала?

Що відчував у цей момент Назар! Він так розлютився, хотів кричати, але не міг. «Ах ви, бісові діти! За що ми воювали? За що загинув мій син?» – подумав козак і знову схопився за серце.

Вдалині старий звернув увагу на дивне створіння (чорт йому вже пояснив, що це автомобіль, який їздить сам), до якого підійшов священик. Назар упав на коліна, хотів перехреститися, але раптом побачив, як той весело підморгнув дівчатам у коротких спідницях, сів у дорогущу машину та поїхав. У козака нашого знову запекло в грудях:

– Боже, та що ж це таке? Світ неначе перевернувся!

Він хотів уже бігти звідси, але тут від побаченого в нього потекла сльоза. Якась старенька побачила кинутий кимось шматочок хліба, підняла його, обтрусила та почала жадібно їсти…

Не встиг він отямитись, як вони знову кудись летіли.

– Зараз ще цікавіше покажу! – закричав чорт.

 Раптом він побачив золоті бані церков та почув дзвони. Заспокоївся Назар, але даремно. Він відчув, що вони сповіщають біду.

– Що трапилось? – спитав він у чорта.

– Ха-ха-ха. Зараз побачиш! – хитро запищав нечистий.

Це було справжнє пекло!

Він бачив, що якісь люди в дивній формі б’ють молодих людей, майже дітей. Потім чорт все йому пояснив. Ці діти, до яких потім приєднались і дорослі, хочуть жити у вільній Україні, що вони втомилися від такого життя. Вони боролись за те ж саме, за що воював Назар, за що загинув його син. Це була Революція Гідності! Гідним було те, що люди відстоювали свої права, що виборювали правду. А негідним було те, що за це гинули люди, гинули діти.

І побачив Назар, як катували козака, роздягли його на морозі бісові діти, а він був нескореним! Схопив Назар палицю, замахнувся, але не зміг він нічого вдіяти. Він кричав, але його ніхто не чув. Він просто впав на коліна та заридав, як ніколи ще в житті…

Гомоніла Україна,
          Довго гомоніла,
          Довго, довго кров степами
          Текла-червоніла.

Піднявши очі, він побачив маленького хлопчика. Той тримав синьо-жовтий прапорець з тризубцем, рука його лежала на грудях. Він співав:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
          Ще нам, браття Українці, посміхнеться доля!
          Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
          Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

– Ні! Нескорена вона, нескорена!

Коли Назар про це думав, вони вже летіли далі!

Вони пролітали над юрбою з російськими прапорами.

– Що це ми в Московії? – здивувався Назар.

– Ні. Ну й що? Люди хочуть, щоб не було України, щоб була єдина Росія. Мають на це право! – сміявся чорт.

Очі старого налились кров’ю:

– Як? Не буде України? Нашої любої країни? Люди, схаменіться! Побійтесь Бога ! Що ви робите?

Ніхто його не чув. Вони кричали:

– Россия! Россия! Россия!

 Назар навіть не сподівався, що коли-небудь таке побачить. Він сів на камінь і просто заридав. Чорт його підхопив, і вони полетіли далі.

 – Дивись, що наробили ці люди! А мені подобається! – сміявся чорт.

А там, куди вони летіли, було ще більшим пекло! Це була справжня війна!

– З ким ми воюємо? – спитав у чорта Назар.

– Ха-ха-ха, з росіянами, з москаликами любими, – відповів той.

– Оце так дивина. Усе ж було добре, та люди як подуріли! Прямо як у Біблії: «… брат на брата». Боже, що ж це коїться? – важко зітхнув козак.

Бачив Назар розбиті міста й села, дітей-сиріт, воїнів загиблих. Хотів козак допомогти солдатам українським, згадав слова Тараса: « А що, панове, є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?» І так захотілося закричати: « Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, не гнуться ще козаки! Нескорена Україна - ненька!» Хотілось кричати, бити ворогів, але не мав змоги…

Упав на коліна старий Назар і почав молитись: «Господи! Зглянься на цю землю, благословенну тобою, на люд український! Виведи народ цей з блуду! Дай кожному з нас розуму й терпіння...»